Неділя, 02 серпня 2015

Українські патріотичні переселенці

Автор 
Оцініть матеріал!
(0 голосів)
Мартін С. Поульсен – данський журналіст, який працює із міжнародними новинами. Мартін С. Поульсен – данський журналіст, який працює із міжнародними новинами. Фото: власний архів Мартіна С. Поульсена.

Данський журналіст відвідав Київ і розповів про проблеми внутрішніх переселенців через історії українців із Донбасу та Криму.

В Україні живе майже півтора мільйона людей, які були змушені тікати. Вони залишили свої будинки на зруйнованому війною сході країни або в анексованому Росією Криму. Багато хто втікав через переконання і підтримку України у протистоянні російському контролю. Тисячі внутрішніх переселенців намагалися дістатися столиці – Києва, де вони зможуть побудувати нове життя. Та це дуже важко зробити в країні, де економіка близька до краху.

«Ми зібрали тільки одну валізу, кожен з нас. Українські сили просувалися ближче і ближче. Ми думали, що це триватиме лише кілька тижнів, перш ніж вони звільнять місто і відновлять закон і порядок. Та вони так і не прийшли».

Аліна Котемко не може стримувати сльози, коли розповідає про свою втечу від анархії у східній Україні. Разом з чоловіком Сергієм, їхнім 17-річним сином і 3-річною донькою, наприкінці травня 2014 року вона була змушена тікати з її рідного Луганська на сході України.

Весна 2014 року була напруженою в Луганську. На початку квітня демонстрації швидко розросталися до насильницьких повстань. Протягом декількох тижнів протестуючі перетворилися на войовничих проросійських заколотників, які займали урядові будівлі і вимагали автономії або відділення від України. У Луганську була проголошені Народна Республіка і анонсований референдум про відокремлення. До референдуму 11 травня Аліна та її чоловік висловлювали свою підтримку Україні в соціальних мережах.

«Ми закликали людей голосувати проти відділення. НІ анархії і російському бандитизму»,– пояснює Аліна Котемко.

Результат народного волевиявлення був ніби як наслідком звичної процедури, саме так, коли вона втілюється в життя під керівництвом озброєних людей – велике зманіпульоване ТАК відділенню від України. Тепер вже можна було розпочинати полювання на противників самопроголошеної народної республіки. Страх змусив Аліну та її сім’ю тікати.

Ukraine Kyiv Alina Kotemko photo Martin S Poulsen

Аліна Котенко мусила зі своєю родиною залишити своє рідне місто Луганськ. Вона вже більше року живе в Києві і говорить, що хоче повернутися до Луганська, але тільки якщо місто знову буде під українським контролем.

«Одного з наших друзів затримали бойовики. У в’язниці він провів два тижні. Над ним знущалися і морили голодом. Коли його нарешті випустили, йому дали 24 години, щоб залишити Луганськ. Ми чули про списки людей, які підтримували Україну. Ми думали, що ми точно є в одному з таких переліків. Ми не могли собі дозволити продовжувати жити в Луганську».

Зранку 31-го травня 2014 року Аліна та її родина сіли на потяг, що прямував до Києва. Їм пощастило. Якихось три дні потому проросійські повстанці закрили кордон між Україною та самопроголошеною республікою.

Подруга Аліни запропонувала сім’ї дах над головою у Києві. П’ятеро людей жили разом в однокімнатній квартирі. Це лише тимчасове рішення – думала Аліна. Скоро вони мали повернутися додому.

«Ми були переконані в тому, що українські війська звільнять Луганськ протягом кількох тижнів».

Та цьому не судилося статися. Українські війська були погано оснащеними та недостатньо організованими для того, щоб відновити контроль над Луганськом. Рік потому кордон лишається закритим. Мільйон триста тисяч внутрішніх переселенців, що залишили свої домівки в Криму та на сході України, майже не мають шансів на повернення додому в найближчому майбутньому.

Вони – біженці у своїй власній країні і багато з них змушені будувати нове життя в інших місцях України, найбільшої країни Європи із значними культурними та мовними розбіжностями.

Поки більшість внутрішніх переселенців живе в таборах поблизу фронту, частина з них, яка має кращу освіту, намагається дістатися великих міст України. Згідно даних Комісії з питань біженців ООН, 143 тисячі біженців на кінець червня поточного року оселилися у Києві і його околицях.

Як правило, в них більша кількість контактів у місті і вони мають кваліфікації, на які є попит у великому місті. Та незважаючи на більшу кількість можливостей у Києві, побудувати нове життя є нелегким завданням. Про це розповідає Анатолій Засоба. Йому 30 років, і він разом із своєю дружиною та їхньою п'ятирічною донькою залишили Севастополь у березні 2014.

«Трохи легше знайти роботу в Києві, але часто внутрішні біженці мусять братися за роботу, далеку від їхнього професійного рівня», – говорить Анатолій Засоба.

Нестача житла – це наразі найбільша проблем. Навіть людям із самого Києва важко знайти житло в місті. Для внутрішніх біженців це ще важче, тому що власники скептично ставляться до альтернативи здавати житло біженцям. Вони бояться того, що ті уникатимуть плати за оренду. Допомагають знайомства, але буває нелегко знайти хороші контакти у чужому місті.

Анатолій Засоба був одним із перших внутрішніх переселенців, які приїхали до Києва навесні минулого року. Як і у випадку з Аліною Котемко, він був змушений тікати через свої погляди. Анатолій Засоба залишив Севастополь, де він побудував успішну інтернет-маркетингову компанію, що мала 50 працівників. Він закликав своїх підлеглих та членів організації, де він головував, не підтримувати на голосуванні в Криму відділення від України.

Одного разу, коли Анатолій повернувся із зустрічі, його секретар повідомив, що бойовики були в офісі і шукали його. Для нього стало зрозумілим, що настав час залишати Крим. 

Ukraine Kyiv Anatoli Zasoba photo Martin S Poulsen

Анатолій Засоба перед мапою Криму в українських національних кольорах. Чоловік залишив Крим у березні 2014.

Втеча привела його до Києва, де Анатолій Засоба створив організацію «Кримська діаспора», щоб привернути увагу до проблем, з якими стикаються біженці з Криму та допомогти їм позбутися комплексу жертви. Після того як війна розпочалася на сході України, «Кримська діаспора» також допомогла внутрішнім біженцям і з цієї частини країни.

«У нас добре налагоджена співпраця із державою і, хоча грошова допомога є невеликою, ми намагаємося покращити умови для внутрішніх переселенців. Це в основному законодавство, де держава робить найбільший внесок, а от фінансової допомоги – небагато. У держави немає грошей», – пояснює Анатолій Засоба, який два місяці тому, завдяки співпраці із Програмою розвитку ООН та благодійною організацією АДРА, відкрив центр для внутрішніх біженців у дванадцятиповерховій будівлі на вулиці Лаврській у Києві.

Центр функціонує як місце зустрічей та місце, де внутрішні біженці можуть отримати допомогу, яку бідна українська держава надати не в змозі. У приміщеннях на Лаврській внутрішні біженці можуть отримати психологічну допомогу, допомогу у догляді та навчанні дітей, пошуку роботи та житла, зустрічаються у групах за інтересами та отримують консультації про те, як розпочати свою власну справу. Всі 12 працівників центру окрім одного є внутрішніми біженцями. Мета центру – надати переселенцям ширші можливості для початку нового життя.

«Ми хочемо допомогти їм перейти із статусу жертви у статус переможця», – пояснює Анатолій Засоба.

Для Аліни Котемко минулий рік був важким у боротьбі з роллю жертви. Багато чого змінилося, але нове життя сім'ї далеке від того комфорту, який вони залишили. Аліна, яка за професією психолог і мала свою власну практику у Луганську, знайшла кілька клієнтів у Києві. В хороший місяць вона заробляє 3.000 гривень (приблизно 900 крон).

Її чоловік Сергій мав у власності три меблевих магазини в Луганську. Зараз він працює продавцем меблів на околиці Києва із заробітною платою 5.500 гривень (приблизно 1.700 крон).

Син навчається в університеті і отримує лише невелику стипендію, яка ледь покриває витрати на підручники. Сім'я живе у двокімнатній квартирі на лівому березі Дніпра, який розділяє Київ на західну частину із старим центром і східну частину, де більшість будівель є частиною сірих житлових комплексів 1970-х років. Тільки оренда житла забирає 5.000 гривень місячного бюджету.

«Нам краще ніж багатьом іншим, але життя лишається важким для нас. Мій чоловік хоче розпочати власну справу, але це нелегко, тому що він не має стартового капіталу і не може заощадити зі своєї зарплатні», – розповідає Аліна. Вона переживає за те, що може статися із сім'єю, якщо виникнуть неочікувані проблеми.

«У нас немає жодних заощаджень, жодного страхування, тільки гроші, необхідні на їжу та оренду житла. Ми маємо змогу отримувати медичну допомогу для моєї доньки, у якої алергія, але якщо вона важко захворіє, ми нічого не зможемо зробити».

Держава загального добробуту – чуже поняття для України, де більшість допомоги для внутрішніх біженців надходить від приватних осіб або організацій, що отримують допомогу з-за кордону. Українська держава надає гуманітарну допомогу наскільки це можливо для найбільш постраждалих біженців, але стартової допомоги не існує. За інформацією українських органів влади, держава і хотіла б допомогти більшою мірою, але війна на сході країни забирає значну частину і без того невеликих державних ресурсів що, навіть, Міжнародний Валютний Фонд передбачає фінансове банкрутство України.

Це не тільки зброя та кулі, чим Росія веде війну проти України. Росія також у стані торгової війни з Україною, яка є причиною того, що український ВВП впав на 16 % за два роки.

На іншому березі могутнього Дніпра група волонтерів у самому розпалі вирішення завдань, з якими держава не в змозі справитися. Один з них – Маріо Марана з іспанського середземноморського міста Валенсія. У віці 62-ох років він вирушив до України для боротьби з Путіним.

«Фашисти зруйнували мою країну і мою сім'ю. Це не повинно повторитися тут, в Україні. Фашист Путін не має ніякого стосунку до цієї країни», – сказав Маріо з віконного отвору, де він розподіляє одяг для людей, які тікали від переслідувань або бойових дій зі сходу України, Донбасу.

Маріо, який говорить тільки іспанською, і трішечки українською, яку він вивчив під час свого семимісячного перебування в країні, є одним з 72 добровольців, що долучилися до центра допомоги на вулиці Фроловська у центральному районі Києва – на Подолі.

Маріо не єдиний іноземець, але більшість волонтерів з Києва. Багато з них були на Євромайдані. Цей рух з листопада 2013 року боровся на Майдані у Києві за ширшу співпрацю України з Європою і це закінчилося втечею проросійського Президента України Віктора Януковича до Москви.

Ukraine Kyiv Mario Marana photo Martin S Poulsen

Маріо Валенсія з Іспанії витратив багато часу на подорож до України, щоб зіграти свою роль у визволені країни.

Середнього віку пара заходить до покинутої промислової ділянки, де вісім обладнаних вантажних контейнерів і кілька великих камуфляжних наметів складають всю невелику громаду біженців і волонтерів. Пара поклала чорний пластиковий мішок з одягом поряд з коробками транспортної компанії з міста Колдінг (Данія).

У першому контейнері на площі молоді волонтери влаштували інформаційний центр. Тут внутрішні переселенці можуть отримати останні новини про ситуацію в районах, звідки вони втекли.

У контейнері трохи далі на площі матері і діти знаходяться в процесі пошуку іграшок на полицях, встановлених всередині транспортного контейнера. Тут великий вибір уживаних іграшок, а для дитячої розваги є гойдалки і трамплін позаду контейнера. Дами похилого віку з пов'язаними на голові шарфами, шукають посуд у великих коробках в контейнері поруч з круглим наметом, де кожен день накривають обід для щойно прибулих біженців. Перші 45 днів після їхньої реєстрації в центрі для біженців можна отримати безкоштовну їжу два рази на день, після цього вони повинні самі знаходити собі їжу.

«Це не для того, щоб їх покарати, але мотивувати переселенців швидше ставати самостійними», – пояснює керівник центру Леся Литвинова у головній будівлі центру на Фроловській. Тут вимушені переселенці реєструються, перш ніж вони можуть скористатися послугами центру, такими як безкоштовне медичне обслуговування, отримати одяг, посуд та інші предмети першої необхідності, і використовувати тимчасові їдальні.

Ще до середині дня було зареєстровано 22 сім'ї. Більшість чекає зовні, щоб зайти і зареєструватися в одного із чотирьох волонтерів, які сидять за комп'ютерами та сканують паспорти біженців для занесення даних до бази центру.

«В останні місяці ми прийняли особливо багато сімей з дітьми. Для них це набагато складніше рішення, ніж для молодих людей без дітей. Сім'ї тікають тільки тоді, коли вони не мають ніяких інших варіантів, щоб вижити», – сказала Леся Литвинова швидко і невеликими порціями слів у коротких перервах між постійними викликами на своєму телефоні. Весь час вона має щось контролювати, координувати, погоджувати.

«Біженці потребують майже всього, коли вони приходять сюди. Ми допомагаємо їм зібрати основні речі, які необхідні для підтримки допустимого життя. Але нам не вистачає, особливо ліків. Ми не можемо зробити багато, щоб допомогти, наприклад, діабетикам або людям з проблемами з серцем. Але їм нікуди більше йти», – каже Леся Литвинова.

Коли перші внутрішні переселенці приїхали до Києва з Криму і східної України навесні 2014, Леся Литвинова і купка інших активістів руху Євромайдану вирішили зробити щось для співвітчизників.

«Це були люди, які, як і ми, боролися за кращу Україну. За вільну, демократичну, прозахідну країну. Це був наш обов'язок допомогти їм. Це наш спосіб продовжити революцію».

Один бізнесмен запропонував активістам використання колишнього промислового будинку і прилеглу до нього територію. За короткий час покинутий проммайданчик на вулиці Фроловська перетворився на головний центр допомоги Києва зареєстрованим на цей час у базі даних центру понад 40.000 внутрішньо переміщених осіб. Крім того, волонтерів центру підтримує багато громадян, жертвуючи одяг, посуд або постільну білизну. Іноземні організації також сприяють, наприклад, данська організація «Допоможи українським дітям» надсилає ліки та іграшки з Данії.

Ukraine the refugee relief center at Frolovska street in Kyiv photo Martin S Poulsen

Молоді мами знайшли одяг для своїх дітей в одному з контейнерів центра для переселенців на вулиці Фроловська. Одяг йде в тому числі від іноземних організацій, серед яких данська «Допоможи українським дітям».

Тихий і короткий посміх виходить з уст Лесі Литвинової, коли я питаю її, як вони співпрацюють із владою.

«Ви задали смішне запитання», – говорить вона, показуючи метрові купи паперу в своєму кабінеті. Це листування з владою. Зокрема документи з податкових органів займають багато місця.

«Вони не вірять, що ми всі тут волонтери. Вони думають, що нам платять іноземні організації. Я витрачаю дуже багато часу на документування, куди ми витрачаємо гроші», – розповідає Леся Литвинова.

Кожен день збільшується потік біженців, які виходять з поїздів на центральному залізничному вокзалі Києва. Вони являють собою лише невелику частину з тисяч людей, що рятуються від війни.

Вимушені переселенці в Києві і в інших частинах України не можуть розраховувати на велику допомогу від української держави, в якій підвищуються ціни на енергоносії, не поборена корупція, триває війна в східній частині країни, теракти у різних містах, втрачено промислові зони на сході, загроза національного банкрутства і загального системного краху. Замість цього внутрішні переселенці можуть сподіватися, що суспільство допоможе їм у новому житті. 

Переклад Наталії Слинько

Прочитано 1580 разів Останнє редагування Понеділок, 21 листопада 2016

Підтримай нас

CVR номер: 35 70 79 64.

Підтримай нас

 

cu logo 200x200


Найпопулярніші запити

fb   

Made by Amaze Studio Team